Роль міжнародного права у міжнародних збройних конфліктах та їх вплив на міжнародний правопорядок на прикладі України


Сьогодні в Київському університеті права Національної академії наук України спільно з Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького НАН України та Батумським державним університетом імені Шота Руставелі було проведено 11 Наукові читання, присвячені пам’яті В.М. Корецького, метою яких було обговорення проблем розвитку міжнародного права та його вплив на становлення сучасного світу, процесів управління загальносвітовим правопорядком.
На заході були присутні поважні міжнародні та українські гості – Петр Шаркьозі, Ведучий консул Угорщини,Денисов Володимир Наумович, завідувач відділення міжнародного права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН, Адам Махарадзе, декан факультету соціальних наук, бізнесу і права Батумського державного університету ім. Шота Руставелі.
Ведучий консул Угорщини Петр Шаркьозі під час свого виступу дав свідомий сигнал для усієї України та світового співтовариства про відсутність розбіжностей та конфліктів у взаємовідносинах між нашими державами через спірний мовний закон ( статтю 7).

Будучи першим від України Сенатором Міжнародного Парламенту Безпеки і Миру, намагався вплинути на погляди і способи ведення Української міжнародної політики.
Ми маємо усвідомити, чому є недієвою міжнародна політика, а всі організації висловлюють в сотий раз своє занепокоєння. Ще в 2008 році, коли Російська Федерація здійснила збройну агресію проти Грузії уся світова спільнота, в тому числі Україна, виражала своє занепокоєння, а наша держава промовчала, коли Чорноморський флот РФ спокійно курсував Чорним морем та висаджував свій десант на берегах Грузії.
Розпочинаючи наукову частину виступу Юрій Кармазін зазначив, що починаючи з 21 лютого 2014 року, коли збройні сили Російської Федерації розпочали збройну агресію проти України, а 1 березня Державна Дума Російської Федерації дала згоду Президенту В. Путіну на застосування збройних сил по всій території суверенної, незалежної України, держава Україна перебуває у стані прямого порушення її територіальної цілісності (окупація Криму, окремих районів Луганської і Донецької областей), існує загроза подальшого порушення територіальної цілісності України внаслідок дій держави-агресора, озброєних терористичних угруповань «ДНР» та «ЛНР».
Наявність фактів посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність, територіальні претензії з боку інших держав та втручання у внутрішні справи України з боку інших держав підтверджується на рівні нормативно-правових актів, прийнятих органами влади, зокрема: Декларація «Про боротьбу за звільнення України» від 20 березня 2014 року, 30 законів України, 25 постанов Верховної Ради України, 24 Укази Президента України, щорічне Послання Президента У країни до Верховної Ради У країни «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2015 році», 46 постанов Кабінету Міністрів України, 21 розпорядження Кабінету Міністрів України, постанови Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, 6 наказів міністерств, З листи та розпорядження вищих судових органів. Крім цього, прийнято: резолюцію Генеральної Асамблеї ООН, Резолюцію Ради безпеки ООН, Резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи, Резолюцію Європейського парламенту.
Ми, громадяни України, зверталися до суду щодо бездіяльності Президента України та невиконання пунктів 19, 20 статті 106 Конституції України, що полягає у незастосуванні ( неналежній організації) у передбачений законом спосіб оборони України шляхом прийняття рішення про застосування Збройних Сил України, подання цього рішення на схвалення Верховній Раді України, а також не прийняття рішення про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та подання цього рішення Верховній Раді України.
Однак, Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України, відмовили в задоволенні наших позовів, мотивуючи тим, що громадяни України не мають права звертатись до суду з метою примушування виконання Президентом України, передбачених Конституцією України обов’язків, а повноваження Президента у даному випадку є дискреційними.
З метою мирного врегулювання виниклої та існуючої ситуації на зазначених та прилеглих територіях і відновлення їх попереднього державного статусу прийнято ряд документів які отримали узагальнюючу назву «Мінські угоди». Учасниками цих угод в різних статусах є : Україна, Російська Федерація та Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Офіційна українська влада визнає саме трьохсторонній формат перемовин, тобто їх суб’єктами є зазначені вище учасники. Між тим, в перемовинах приймають участь та підписали основний чинний на даний час документ – Комплекс заходів з імплементації Мінських домовленостей від 12.02.2015 року не ідентифіковані особи – А.В. Захарченко та І.В. Плотницький.
Головними чинними та оприлюдненими документами з пакету «Мінських угод» є:
— Комплекс заходів з імплементації Мінських домовленостей від 12.02.2015 року (далі – Комплекс заходів), в якому міститься 13 пунктів-переліків зобов’язань
— Декларація Президента Російської Федерації , Президента України, Президента Французької Республіки і Канцлера Федеративної Республіки Німеччини про підтримку Комплексу заходів з імплементації Мінських домовленостей від 12 лютого 2015 року (далі –Декларація), якою підтримано Комплекс заходів.
Прийняття Комплексу заходів та Декларації було викликано неефективністю Мінського меморандуму від 19.09.2014 року та суттєвого погіршення ситуації на зазначених вище територіях.
Однак хід подій після підписання Комплексу заходів (вже більше двох років) свідчить про неефективність і цього документа. Крім часткового відведення озброєнь та періодичного несистемного припинення обстрілів, інші зобов’язання сторонами не виконуються про що свідчать як повідомлення в засобах масової інформації, так і повідомлення офіційних, в тому числі і українських, осіб.
Російська Федерація є постійним членом Ради Безпеки Організації об’єднаних націй, незважаючи на статус країни- агресора і продовжує бути ним, тільки через недолугість офіційної позиції Української влади. Адже статтею 27 Статуту Організації об’єднаних націй передбачено, що країна, яка є стороною конфлікту зобов’язана утриматися від голосування, в тому числі користуватися правом вето. Однак, тільки через мовчазну згоду офіційної влади України Російська Федерація користується правом вето в Радбезі ООН. Хоча участь Російської Федерації в ООН є надто сумнівним ( Стаття Шишкін)
Одним із альтернативних рішень може бути перегляд формату подальших переговорів з проведенням їх на багатосторонній основі з участю держав-гарантів що підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року (далі — Меморандум від 5.12.1994 року).
При цьому необхідно виходити з того, що сторони Меморандуму від 5.12.1994 року, а саме Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки в особі глав держав та урядів взяли на себе щодо України у відповідності до принципів Заключного акта НБСЄ (995010) наступні зобов’язання:
— поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України (стаття 1),
— утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, невикористання зброї проти України (стаття 2),
— утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав , притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги (стаття 3),
— домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні в разі, якщо вона стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї (стаття 4 ),
— не застосовувати ядерну зброю проти України (стаття 5),
— проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань (стаття 6 ).
Очевидно, що окупувавши територію Автономної Республіки Крим України та сприяючи незаконним військовим формуванням на території окремих районів Донецької і Луганської областей України Російська Федерація порушила свої ж зобов’язання передбачені в статтях 1 та 2 Меморандуму.
Інші учасники Меморандуму за власною ініціативою не виконують своїх зобов’язань перед Україною передбачених в статтях 4 та 6 Меморандуму, а саме,
— не добиваються негайних дій Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй з метою надання допомоги Україні як державі учасниці договору про нерозповсюдження ядерної зброї (995098), що не володіє ядерною зброєю, яка стала жертвою агресії
— не проводять консультацій передбачених в положеннях пункту 6 Меморандуму.
При цьому необхідно зазначити, що Меморандум є повноважним і чинним міжнародно-правовим документом, оскільки саме його підписання стало правовою підставою набрання чинності Законом України від 16 листопада 1994 року «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року»( стаття 6 Закону)
У випадку не підписання Меморандуму від 5.12.1994 року зазначений вище Закон не набув би чинності і Україна не несла б зобов’язань які визначені в Договорі від 1 липня1968 року. Зазначене свідчить про юридичну взаємопов’язаність Меморандуму від 5.12.1994 року, Закону від 16.11.1994 року та Договору від 1.07.1968 року.
Україна добросовісно, своєчасно і в повному обсязі виконала зобов’язання щодо повної ліквідації ядерної зброї на своїй території.
Ратифікуючи (приєднуючись ) договір від 1 липня1968 року Україна в статті 4 Закону від16.11.1994 року зробила застереження про те, що « Загроза силою чи її використання проти територіальної цілісності та недоторканності кордонів чи політичної незалежності України з боку будь-якої ядерної держави , так само, як і застосування економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав , притаманних її суверенітету, розглядатимуться Україною як виняткові обставини, що поставили під загрозу її найвищі інтереси».
Це означає наявність в України права на перегляд своєї позиції щодо своїх зобов’язань за договором від 1 липня 1968 року.
Звернення до глав держав та урядів Французької Республіки та Китайської Народної Республіки моє ґрунтуватися на тому, що вони, не будучи безпосередніми підписантами Меморандуму від 5.12.1994 року, офіційно висловили аналогічні гарантії Україні у формі Декларації із листом Президента Французької Республіки Ф. Міттерана від 5.12.1994 року та заяви Уряду КНР від 4.12.1994 року і , відповідно, взяли на себе такі ж зобов’язання як і держави – підписанти.
Відповідно до міжнародного права, будь-які матеріальні відшкодування потерпілій країні (репарації) можливі лише за умови введення воєнного стану внаслідок агресії іншої країни. Це єдиний правовий механізм, який дозволяє звертатися до міжнародних судових інстанцій щодо відшкодування збитків Росією після завершення війни. Тоді Міжнародний військовий трибунал розглядає злочини фізичних осіб, а Міжнародний суд ООН визначає розміри відшкодувань, що їх має сплатити країна-агресор.
Окрім того, введення правового режиму воєнного стану на територіях не підконтрольних Українській владі надасть можливість участі у наданні допомоги міжнародною організацією Червоного Хреста.
Женевською конвенцією про захист жертв війни, підписаної 12 липня 1949 року, встановлюється відповідальність агресора за дії на окупованій території, що в разі визнання Російської Федерації агресором, вимагатиме дотримання правил ведення війни: поводження із заручниками, неприпустимість тортур тощо.
А будь-які матеріальні відшкодування потерпілій країні (репарації) можливі лише за умови введення воєнного стану внаслідок агресії іншої країни. Це єдиний правовий механізм, який дозволяє звертатися до міжнародних судових інстанцій щодо відшкодування збитків Росією після завершення війни. Тоді Міжнародний військовий трибунал розглядає злочини фізичних осіб, а Міжнародний суд ООН визначає розміри відшкодувань, що їх має сплатити країна-агресор.
Окрім того, введення правового режиму воєнного стану на територіях не підконтрольних Українській владі надало б можливість участі у наданні допомоги міжнародною організацією Червоного Хреста.
Зокрема, відповідно до статті 51 Статуту ООН, у випадку введення правового режиму воєнного стану Україна матиме право на оборону, в тому числі колективну. Таким чином, з погляду міжнародного права, ніхто не може надати Україні збройну допомогу, бо якщо на її території не війна, викликана агресією іншої держави, тоді – громадянська війна (чи громадянський конфлікт), куди ніхто не має права втручатися ззовні.
В історії міжнародних відносин уже був факт здійснення непрямої агресії – конфлікт США-Нікарагуа. Саме Міжнародний суд ООН став арбітром у справі «Нікарагуа проти США» і визнав, що США несуть відповідальність «за планування, керівництво і підтримку» нікарагуанських бойовиків (контрас).
Рішення МС ООН в справі «Нікарагуа проти США» може слугувати базою для міжнародно-правової оцінки дій Росії на сході України. Адже рішення МС ООН визнаються джерелом міжнародного права відповідно до пункту «d» статті 38 Статуту МС ООН. І Україна, і Росія визнає практику МС ООН як джерело міжнародного права як на доктринальному, так і на політичному рівнях.
Таким чином, Українська Держава не вжила усіх міжнародно-правових механізмів для захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності, відшкодування країною-агресором збитків постраждалим та Державі, можливості надання гуманітарної допомоги, притягнення винних до відповідальності.
Юрій Кармазін порівняв ситуацію в Україні із подіями в Грузії в 2008 році.

Популярность: 1% [?]